Напевно, кожен з нас чув крилатий вислів "і біля стін бувають вуха". Воно найчастіше застосовується в тому випадку, якщо ви не хочете, щоб хтось зайвий вас почув. А от цікаво, чи є у стін пам'ять, а тим більше таємниці?
Коли я була маленькою, ми жили в своєму одноповерховому будинку з високими стелями і величезними вікнами. Вірніше це був один великий будинок, розділений на п'ять квартир, але кожен зі своїм двориком і садом. У трикімнатній квартирі, мабуть, виділялася одна кімната, іменована "залом". Чомусь на всіх вона наводила страх і жах. Так от там перебувати на самоті більше півгодини ніхто не міг. Хотілося втекти або просто сховатися.
Кімната була таки чудесним чином обставлена. Цілком прийнятна для роботи і затишна для відпочинку, але всім у ній було "не по собі". Деякі навіть помічали там дивні звуки або шерехи, бачили примарні тіні людей або тварин. До речі, що стосується тварин, припустимо котів, то вони теж намагалися обходити кімнату стороною. Коли все ж потрапляли туди, за своєю або по чужій волі, пильно усували погляд в далекі темні кути, сичали й кидалися, немов при загрозі.
Коли я трохи підросла і вже вчилася в школі, моя бабуся розповіла мені цікаву, місцями страшну, а часом містичну історію. Виявилося, що ми живемо в будинку, якому вже близько століття років. Раніше в ньому жила невелика багата (принаймні, так вважалося) сім'я. Дітей у них не було: чи то не хотіли, чи не могли. Крім молодої пари з ними жила покоївка, яка стежила за чистотою і порядком у всьому будинку, а іноді навіть підробляла куховаркою.
Чоловік на ті часи був немало відомим, мав багато нагород у вигляді грамот і статуеток, а крім них, в общем-то, і нічого у них не було. Він часто їздив у відрядження, залишаючи дружину одну в компанії покоївки. Ось і в один з таких вечорів він знову відправився по роботі. Дружина ж на той момент готувала вечерю, мило розмовляючи з покоївкою і, за сумісництвом, подругою. Пролунав слабкий стукіт у двері, а за ним і скрип вже тієї самої дверей, що відкривається. Тоді молоді дівчата лише краєм ока встигли побачити, як виявилося, свою смерть.
Двоє молодих людей, з метою наживи, жорстоко вбили господиню будинку ножовим пораненням у спину, якраз в теперішньому "залі", а покоївку наздогнали на задньому дворі і так само нещадно розправилися з нею. Кінець історії невідомий, а може, загублений, адже вона передавалася з покоління в покоління від прабабусь до правнукам. От і мені випала честь про неї дізнатися, нехай не всі, але більшу частину.
Окинувши поглядом кімнату, я намагалася уявити, що тут колись було до нас. Тепер на місці дорогих грамот і статуеток, дешево красувалася вішалка з зимовим одягом, а в "злорадний залі" тихо і спокійно. А може і дійсно по дому розгулюють неспокій душі бідних дівчат, а може, просто грає фантазія?
Там ми вже давно не живемо. Старий будинок приречений на знесення. Та він вже й так зжив своє. Але я часто бачу його у снах таким же затишним, теплим і рідним, як колись. Правда чомусь серед трьох кімнат ніколи не бачу однієї, як ніби її й не існувало зовсім ...
|
